Ми підготували для вас цікаві факти про
Володимира Кириловича Винниченка, 140-річчя від дня народження якого
відзначаємо 28 липня.
Про цього письменника варто дізнатися більше, бо його
літературна спадщина — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали
Іван Франко і Леся Українка.
Тут ми розповідаємо про те, що, зазвичай, не пишуть
у підручниках.
У гімназії
юному Володимиру доводилося часто битися з однолітками, які дражнили
його. Причиною були бідність і спілкування українською мовою. “Тебе
в чиновники готують, а не в свинопаси”, — намагалися знущатися вони над однокласником,
за що згодом їм доводилося відповідати.
Володимир Винниченко планував емігрувати з
Франції у США. Навіть подав документи на отримання візи. Він хотів
влаштовувати там виставки своїх картин і читати лекції з літератури. Однак
прихильники Петлюри повідомили в американське посольство компрометуючі дані на
колишнього голову Генерального секретаріату, звинувативши його мало не в
більшовизмі. В результаті Володимир Кирилович візу на в’їзд у США так і
не отримав.
Володимир Винниченко був переконаним
вегетаріанцем і прихильником сироїдження.
Батько Володимира Винниченка Кирило промишляв
чумацьким промислом, він возив сіль із Криму і Півдня України.
Літературні твори В. Винниченка були досить широко
відомі за кордоном. П’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Закон”,
“Гріх” були переведені на німецьку мову і поставлені на багатьох
європейських сценах. Романи “Чесність з собою”, “Записки кирпатого
Мефістофеля” також були перекладені і видані. У 1922 р. в кінотеатрах Німеччини
демонструвався фільм “Чорна Пантера”, знятий за п’єсою В. Винниченка.
У СРСР Винниченка вважали пролетарським
письменником. У 1926-1930 р.р. навіть вийшло 24-томне видання творів
письменника. Його п’єси ставилися в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях,
Коломиї, а також їх можна було побачити в театрах Москви, Петрограда, Саратова,
Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Театральні корифеї К. Станіславський, В.
Немирович-Данченко, М. Садовський часто консультувалися з драматургом з приводу
нових постановок.
Володимир Винниченко завжди був гранично
чесний, за що, можливо, і страждав. Наприклад, під час переговорів з
представниками радянського уряду, які вмовляли письменника повернутися на
батьківщину, Винниченко не приховував своєї зацікавленості. Однак в листі до ЦК
РКП від 20. 09. 1920 року він сміливо викладає свою позицію:
“Коли у мене на очах топтали
портрети Шевченка, коли лайкою поминали ім’я мого краю, і коли це ж (тільки в
більш пристойних формах) робили не прості солдати, а відповідальні партійні
діячі більшовизму, я з болем усвідомив, що і більшовики… так само нечесні,
непослідовні і старі, як перший-ліпший російський чорносотенець”.