МАРУСЯ ЧУРАЙ: 400 РОКІВ НАПІВЛЕГЕНДАРНІЙ НАРОДНІЙ СПІВАЧЦІ ТА ПОЕТЦІ

  "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі", — найімовірніші, відомі нам рядки. Це уривок з історичного роману у віршах Ліни Костенко й одна з найвідоміших цитат, яка асоціюється з постаттю Марусі Чурай.

  Ким же була й чи існувала насправді народна співачка та поетка часів Хмельниччини? До 400-річчя імовірного року народження Марусі Чурай наша бібліотека представила відео та книжкові матеріали історії життя Марусі Чурай на літературній викладці  «Маруся Чурай - голос і душа пісенної України».

 Згідно з переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 році й жила у Полтаві. Вона була дочкою козацького сотника Гордія Чурая, який став одним із лідерів антипольського повстання. Їхній будинок у Полтаві нібито стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі. Батько Марусі був старшиною під час повстання Острянина і був спалений на багатті у Варшаві як бунтівник.

 Маруся лишилася жити з матір'ю. Дівчина вирізнялася неймовірною красою та мала багато залицяльників, серед них був молодий козак Іван Іскра. Але вона була закохана в іншого — Гриця Бобренка, сина хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася.

 Незабаром, у 1648 році, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Маруся Чурай чекала на нього чотири роки, проте коли хлопець повернувся, виявилося, що він покохав іншу — дівчину Ганнусю із заможної сім'ї. Важко переживаючи зраду, Маруся Чурай вирішила отруїти себе зіллям. Але отруту випадково випив Гриць, коли прийшов на зустріч із Марусею.

Полтавський суд засудив Марусю Чурай до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра. В універсалі йшлося:

«В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити". Дівчина ходила на прощу до Києва для покути, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у 28 років, не витримавши загибелі коханого. Також існують дані, що вона померла від сухот або стала монахинею.

  Чи існувала насправді Маруся Чурай? Про Марусю Чурай немає жодних документальних відомостей, щодо історичності її постаті тривають дискусії. У виданні "Русский биографический словарь" є стаття історика й архівіста В. Гарського (Вадима Модзалевського) "Маруся Чурай", де він пише: "З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори» та ін". У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була "імпровізаторкою українських пісень і однією з найкращих співачок свого часу".

Маруся Чурай або її збірний образ уособлюють першу українську жіночу романтичну лірику. За легендою, дівчина віршувала і наспівувала навіть у звичайних розмовах, і її рядки вмить підхоплювали інші – так вона стала знаною не лише на Полтавщині, а по всій Україні.

  Марусі Чурай приписують авторство таких пісень, як "Засвіт встали козаченьки" (інша версія "Засвистали козаченьки"), "Віють вітри, віють буйні…", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "На городі верба рясна", "Котилися вози з гори", "Шумить-гуде дібровонька", "В кінці греблі шумлять верби", "Ой у полі вітер віє" та "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці".

Постать Марусі Чурай надзвичайно приваблювала українських авторів, про неї написано чимало творів. Перша спроба показати справжні події з життя народної піснярки належить драматургові Григорію Бораковському — він написав драму "Маруся Чурай — українська піснетворка" зі слів старого козака з Полтавщини. Письменник Кирило Тополя створив п'єсу "Чари", Левко Боровиковський написав "Чарівницю", Степан Руданський – "Розмай", а Володимир Александоров оперету "Ой не ходи, Грицю…". Марко Кропивницький створив п'єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю", а Михайло Старицький описав історію у драмі "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Згодом віршовану драму з авторськими домислами написав Володимир Самійленко, Ольга Кобилянська створила повість "У неділю рано зілля копала". Були також написані історична п'єса "Маруся Шурай" Івана Микитенка, драматична поема Івана Хоменка "Марина Чурай" та "Дівчина з легенди" — драматична поема Любові Забашти й поема "До тієї Чураївни (Парубоцька балада)" Бориса Олійника. 

Одним із найвідоміших творів і класикою української літератури став історичний роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко. Його відзначили Шевченківською премією у 1987 році.